logo
dollar
euro

Віталій Пробийголова: "Треба зібрати сили й не зупинятися, аж доки не виженемо ворога за український кордон"

12:30 27.03.2015 eye 353
Віталій Пробийголова: "Треба зібрати сили й не зупинятися, аж доки не виженемо ворога за український кордон"

Решетилівського свободівця Віталія Пробийголову багато людей позаочі називає "міністерством добрих справ". Націоналіст має дуже веселу вдачу та незабутньо теплу посмішку. У найтяжчі хвилини 18 лютого 2014 року на столичному Майдані Віталій був одним із тих, хто втримав віру людей. І продовжує сіяти героїзм. Добровольцем 128 бригади, поїхавши на фронт, він на передовій під час обстрілу закрив собою инших хлопців. У тілі Віталія медики нарахували 8 осколків, а ще 22 - у бронежилеті.

- Віталію, на схід ти пішов добровольцем, хоча в армії служби не проходив. Чи вистачало знань, які дають у навчальних центрах і військовому полігоні?

- В армії служби дійсно не проходив. Я пішов до військкомату добровольцем і після заяви мене забрали в третю хвилю мобілізації. 20 серпня вже вирушив у "Десну", де почав опановувати військову професію зенітника. Далі вирушили на Рівненський полігон, де перебували з 3 вересня і аж по 27 жовтня. У складі 128 бригади рушили на фронт. Часу на отримання знань вистачає. Хто хотів - той навчився! Під час проходження вишколів я здобув досвід і зіштовхнувся з проблемами, які на фронті у подальшому легко долав.

- Що тебе спонукало покинути звичне життя й рушити на схід?

- Моя країна в небезпеці, як я можу сидіти осторонь?! Я патріот, націоналіст, член Всеукраїнського об'єднання "Свобода", а у нас є золоте правило: "Любити Україну так, як свою родину". Не словом, а ділом треба доводити відданість Батьківщині, бо не вона для нас, а ми для неї. Зараз, як ніколи, Україна потребує захисту!

- Якщо порівнювати Революції гідности та війну на сході, які разючі відмінності?

- Із початком подій на Майдані усе було спокійно. Ми бачили ворога, а ворог бачив нас, хоча прямого контакту не було. А от на війні все зовсім інакше: ти бачиш ворога і треба його знищити, адже або ти, або тебе.

- Якби ви описали ситуацію на фронті? Невже там дійсно воюють "апалчєнци", чи російські військові або найманці?

- Є місцеві, які свято вірять Путіну і в те, що їх "плодорідний" край годує всю Україну, або, як кажуть, "хунту". А загалом - це зібрання бандитів і найманців, для яких безлад - сприятливий час для крадіжок, мародерства та розбійних нападів. Їх це влаштовує, це спосіб їхнього життя. Є також і російські військові. Їх помітно за тактикою бою. Також присутні "кадирівці", які, окрім воювати, більше нічого не вміють. Ми стоїмо за своє! Нам чуже не потрібне. Ми ж козацького роду, а тому не все так просто.

- Де базувалися і яке було ставлення місцевого населення?

- Стояли за селищем Чорнухине. Мало контактували з місцевим населенням. Стояли в полі - опорний пункт передової лінії оборони. Це стратегічно важливе місце, з якого бачили на 8-9 кілометрів навколо. А особливо - переміщення важкої техніки в Дебальцевському та Горлівському напрямках. Повідомляли та координували дії з иншими підрозділами та батальйонами. Зв'язок був нормальним.

- Чи відчували на передовій "президентське перемир'я", оголошене в грудні?

- 9 грудня було тихо. Наступного дня сепаратисти почали стріляти з автоматичної зброї (АКС), а 11 грудня після 22:00 почали працювати міномети. Із 12 по 19 грудня працювали танки, якраз по приїзду "гуманітарного конвою". 19 також без перерви нас "поливали" з мінометів, легкою артилерією, працювали АГСи і стрілецька зброя - десантно-штурмові кулемети. У новорічний ранок, десь о 6 годині, нас "засипали" градами та мінометами. Таке було "перемир'я".

- Відчувалися проблеми із забезпеченням?

- Тепловізор нам подарували волонтери, а батарейки та зарядний пристрій - свободівці. А держава забезпечила озброєнням, обмундируванням і харчуванням. Єдине, чого не вистачало, - часу, аби нормально харчуватися. Було безперебійне постачання зброї та набоїв. Ми мали набагато більше, аніж добровольчі батальйони. Спасибі всім.

- Говорять, що на передовій в кожного батальйону чи роти панує особливий дух?

- Так. Шквальний вогонь, але хлопці мають бойовий дух і борються за кожен клаптик своєї землі. Ми постійно підтримуємо один одного, бо за цей час стали друзями. "Сам боюся, але іншого підтримаю". Є такий гарний вислів: "Гуртом і батька легше бити".

- Розкажи обставини свого поранення.

- Почався обстріл нашої позиції, ми прийняли бій. Працювали ворожі міномети та АГСи. Підійшла піхота сепаратистів, зовсім близько, метрів за 500. Я вів вогонь із зенітної установки. Котився туман і ми ледь розгледіли, що підбили танк. Щоправда, помітно було чорний дим, а ступінь ушкоджень ховала негода. Після трьох годин обстрілів противник почав відступати. Ми відійшли поповнити запаси. Розвернувся, рушив і почув за спиною вибух, а потім свист та розрив. Я підбіг до хлопців, які стояли попереду, і прикрив їх. Далі відчув гарячий сплеск по тілу. Не розуміючи, що поранений, відразу запитав, чи цілі всі хлопці. Трохи отямившись, відчув біль і зрозумів, що також поранений, проте побратимам не сказав. Усі швидко передислокувалися в укриття. Там відчув, як по нозі тече тепла кров. Ще півгодини продовжували тримати бій. Першу медичну допомогу побратими мені надали під кулями, під обстрілами вони нашвидкуруч замотували рани та намагалися зупинити кровотечу. Коли припинилася стрілянина, то мене транспортували до лікарні в Дебальцеве, Світлодарськ, далі Артемівськ і Харків. Я отримав 8 осколкових поранень. Була розірвана вена. 5 осколків лишаються в тілі і досі.

- Тривалий час бійці 128 бригади утримували Чорнухине та навколишні території. Як ти відреагував на зміну лінії фронту після виходу українських захисників із Дебальцевого?

- Сепаратисти не могли взяти Дебальцеве в "лоб", адже на підходах добре закріпилися ми й постійно їх вибивали. Тому в хід пішло "кільце". Головне зараз: зібрати сили, згуртувати та підготувати армію, піти в наступ, не робити проміжних пунктів, не зупинятися, доки не відновимо контроль над окупованою нині територією, аж доки не виженемо ворога за український кордон!

- Можливо ви хочете звернутися до людей, які допомагають армії чи просто до байдужих та панікерів?

- Вдячні всім людям, які дійсно допомагають. Волонтери такі ж герої, як і ми. Особливо відчувалася підтримка, коли читали щирі дитячі листи. Дорослі чоловіки плакали. Щодо тих людей, які взагалі байдужі, - під лежачий камінь вода не тече. Щодо українців, які наганяють паніку, бажаю фільтрувати інформацію в соціяльних мережах. Війна страшна по своїй суті, але якщо ми будемо триматися разом - за нами перемога! Після реабілітації обов'язково повернуся на передову та буду стояти до останнього, доки не звільнимо державу від москальської навали.


Наверхнаверх