logo
dollar
euro

Антон Цедік – воїн із лицарським серцем

11:46 25.05.2017 eye 1979
Антон Цедік – воїн із лицарським серцем

Що ми знаємо про загиблих героїв? Ім'я, прізвище, дата народження і смерті, можливо, кілька стислих рядків у газеті - "жив, воював, загинув". А що ми знаємо про них, як про людей? Чим цікавились, про що мріяли, ким були до того, як взяли до рук зброю і пішли захищати Україну?

Ми маємо усунути цю несправедливість. І розповісти про кожного, хто віддав життя за наше з вами майбутнє. Почати цикл публікацій хочемо розповіддю про полтавця свободівця Антона Цедіка, який був істориком і мандрівником, любив книги і не любив неправду. Розповіддю про юнака, який мріяв змінити цю країну власними руками і зробив би це, якби у останні серпневі дні не загинув під Іловайськом.

Маленький Антон любив читати. На одному з фото родинного альбому він спить, міцно тримаючи у руках книгу. Змалку читав про тварин, а вже старшим захопився історією. Напевно, любов до неї передалася хлопцеві від батька, Ігоря Владиславовича.

Окрім книжок Антон ще любив музику, особливо класичну. І трохи заздрив молодшій на два роки сестрі Каті, яка навчалася у школі мистецтв. Усе мріяв навчитися грати на гітарі, та так і не склалося. У школі навчався добре. Після 7-го класу перевівся до першого ліцею імені Котляревського. Після закінчення ліцею хлопець мріяв вступити на навчання до історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Проте батьки переконали сина йти до "нархозу" на факультет міжнародної економіки. Втім, економіка так і не стала для Антона близькою. Відучившись рік на стаціонарі, він перевівся на заочне відділення. І одночасно таки вступив на історика до університету Шевченка. Навчаючись там, часто сперечався із викладачами, бо завжди мав свій погляд на історичні події.

Навчаючись заочно у двох університетах, Антон Цедік 2007-го вирішив піти до армії. Його не мобілізовували, він цілком міг би як інші "відкосити" від служби. Проте юнак сам хотів піти до війська і чомусь навчитись. Рідні хлопця розповідають, що у Антона нібито було якесь передчуття, що всі ці знання незабаром мають знадобитись. Він нібито передчував, що у країні має статися щось важливе… Рік відслужив у "Барсі". І про свій вибір не жалкував, хоча станом справ в українській армії був розчарований. Одночасно зі службою встигав здавати сесії у двох вишах. І вдосконалювався не лише фізично, але й інтелектуально.

Антон був легким на підйом і мав неспокійну вдачу. Після звільнення зі Збройних Сил навіть не заїхав до рідних у Полтаву, а разом із друзями подався на Говерлу. Він любив подорожі. Бував і на Півночі Росії, і у Кримських горах, і на Кавказі.

У 2012-му у Криму зламав ногу. Вони разом із другом пішли у гори. Потім Антон невдало оступився, отримав перелом, мобільні у хлопців сіли і вони довго не могли ні з ким зв'язатися, щоб викликати допомогу. Незабаром їх знайшли місцеві рятувальники. І Антон решту літа ходив у гіпсові. Проте на місці не сидів. І на дачі із закутою у гіпс ногою, яку не можна було тривожити, висів на турніку, вправлявся на брусах і стріляв із пневматичної рушниці.

Він постійно чимось захоплювався. Дивувався майстерності ковалів та гончарів, дуже любив народні ремесла, хотів навчитися сам виготовляти самобутні речі власними руками.

Був не схожим на пересічного юнака. Не пив, на палив і не любив, коли це роблять інші. Скрізь і завжди боровся за чистоту. Був вегетаріанцем. І саме у вегетаріанському кафе познайомився із Олесею. Дівчина з Луцька припала хлопцеві до серця. Разом із нею він навесні приїхав на весілля до своєї сестри Каті. І говорив, що цієї осені планує також взяти шлюб.

"Він був із нею щасливим. Таким, як ніколи до цього, - пригадує мама Антона Ольга Миколаївна. - Говорив, що знайшов свою половинку. Так, він планував створити сім'ю. Пригадую, коли він захопився ведами, усе питав мене - чому так мало дітей із батьком народили. У ведичності в сім'ї має бути дев'ятеро дітей… А на весіллі, пригадую, все сміявся: "Нічого, що від мене онуків не дочекалися. Вам Катя іще народить".

Антон не просто був тверезником і не вживав м'яса. Він завжди і в усьому відстоював свою думку. Можливо, тому йому важко було довго затриматися на одній роботі. Як часто буває, працівників намагаються одурити - чи то в умовах праці, чи при оплаті. Антон цього не міг подарувати.

"Він завжди боровся за правду. Кривди не терпів", - гордо говорить Ольга Миколаївна і витирає непрохані сльози.

До початку Революції гідності Антон працював то у Києві, то в рідній Полтаві. А коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і з головою поринув у боротьбу за нову Україну.

На Майдані він був у найважчих місцях у найпотрібніший час. Узимку охороняв палац "Жовтневий", де розташовувався один зі штабів спротиву. Коли революційні події перекинулися до Полтави, Антон поїхав туди. Разом із сотнями інших активістів він заходив до приміщення обласної ради, яке кілька тижнів після цього було оточене революційними барикадами. Антон чергував на цих барикадах і входив до так званої штурмової групи. У разі нападу спецпризначенців ця група мала захистити інших протестувальників. Тут військовий досвід та знання юнака мали знадобитися як ніколи. У вільний час від тренувань він розповідав новим друзям цікаві історії з минувших часів. Говорив про становлення і розпад імперій. І вчив міцному рицарському рукостисканню. Якоюсь несучасною шляхетністю, неабияким гострим розумом і великим хоробрим серцем він сам нагадував давно зниклих рицарів.

Незабаром після перемовин між владою та представниками опозиції обласну раду звільнили. І Антон знову поїхав до Києва. Щоб потрапити у самісінький вир подій.
18-го лютого він разом із сотнями Майдану ішов до Верховної Ради, щоб вкотре закликати владу почути власний народ. Після сутички із "тітушками" та "Беркутом" сотня Антона відступила і частина людей знайшла прихисток у канадському посольстві. Дипломати пообіцяли людям безпеку, і більшість вирішила перечекати атаку на Майдан тут. Проте не Антон. Він не міг всидіти на місці. І кликав побратимів піти униз Інститутською, до стели, де вже починався бій за саме серце революції. Його не послухали, а щоб не підбурював інших, представники посольства просто виставили надміру активного юнака за ворота. Він зумів пробратися повз "Беркут" і приєднався до захисників Майдану. Цілу ніч він разом із іншими побратимами відбивав атаки спецназу та внутрішніх військ. Їм випала найважча ділянка оборони - під стелою Незалежності. Згори, з "Глобуса", "беркутівці" кидали вниз гранати та коктейлі із запалювальною сумішшю. Поруч горіли намети мітингувальників, палали барикади. Проте ніхто не відступив. Антон був у самому пеклі з червоним рицарським щитом, з яким на Майдані не розлучався ні на хвилину.

Його сотня оборонялася і 19-го лютого, і разом із іншими ішла в атаку страшного ранку 20-го лютого. Антон Цедік вийшов з тих боїв неушкодженим. І ще місяць у Київраді був комендантом одного з поверхів. А потім - вже після анексії Криму і початку війни на Сході - вирішив іти у добровольчий батальйон.

У травні Антон Цедік потрапив до одного з перших з добровольчих батальйонів - "Дніпро-1". Проте пробув у ньому недовго і повернувся до навчального центру у Нових Петрівцях. Там до початку липня проходив бойовий вишкіл перед відправкою на Схід у складі батальйону спецпризначення "Донбас".

Тоді, у перші липневі дні, Ольга Миколаївна востаннє бачилася із сином. Вона приїхала до Нових Петрівців, знаючи, що частину Антона відправляють у зону бойових дій. Як і кожна мама, привезла синові домашніх гостинців. І за ті півгодини, що вони провели разом, мати і син практично не говорили. Антон нашвидку поїв, пообіцяв, що все буде добре і побіг до свого загону, який вже вирушав на Схід. Щоправда, за п'ять хвилин хлопець повернувся - забув передати матері якусь важливу довідку. Таким вона його і запам'ятала назавжди…

- Було спекотно. А він у формі, у бронежилеті, розчервонілий від бігу. Ми востаннє обійнялися на прощання, пригадую, футболка під бронежилетом була мокра від поту. Віддав мені ту довідку і побіг до хлопців. Ми так і не встигли поговорити…

Батальйон Антона Цедіка відправили до Артемівська. Потім були Лисичанськ, Попасна. Про переміщення його частини мама дізнавалася або з новин, або зі скупих розмов телефоном.

Так минуло майже два місяці. Антон повідомив, що з 20-го серпня у нього почнеться відпустка. І він обов'язково приїде на день народження до батька 23-го числа. Проте потім був Іловайський котел. І частина бійців "Донбасу" потрапили у оточення разом із іншими українськими вояками.

- Антон залишив речі у Кураховому. І разом із іншими хлопцями визвався їхати під Іловайськ - визволяти своїх побратимів. Він не міг поїхати у відпустку, коли там були його друзі...

Вранці 28-го серпня Ольга Миколаївна востаннє говорила з сином по телефону. Він попрохав її передати його дівчині Олесі, що все буде гаразд. Потім, раптом, передумав і сказав, що зателефонує сам. О пів на першу він дійсно подзвонив до Олесі. І на цьому зв'язок із Антоном зник.

Батьки та Олеся не могли повірити у найгірше. І до кінця зберігали надію на те, що Антон живий. Тим більше, по ІСТV побачили сюжет з Іловайська, де на останніх секундах у кадрі показали хлопця, схожого на Антона.

Ми зв'язалися із журналістами каналу, сподіваючись, що вони бачили його живого після 28-го серпня. Проте нам пояснили, що на відео був інший хлопець. І взагалі тих бійців, що потрапили у кадр, також вже немає в живих.

Останній промінь надії зблиснув, коли сестра Катя знайшла ім'я Антона у списках полонених. Проте і тут їх очікувало гірке розчарування. У полоні дійсно перебував Антон Цедік, але це був інший хлопець із таким же ім'ям та прізвищем. А на початку вересня надія померла остаточно - їм подзвонили із Дніпропетровська і запросили на впізнання тіла…

На впізнання їздив Ігор Владиславович. З-поміж страшних картин відірваних рук, ніг, шматків тіл йому потрібно було знайти свого сина. Антона вдалося ідентифікувати лише за зліпком зубів - вибухом йому знищило частину обличчя і навіть рідні люди не змогли б його упізнати. Експерти пізніше сказали матері, що загинув її син миттєво, навіть не відчувши болю. Шкільний автобус, у якому їхали бійці "Донбасу", потрапив під мінометний обстріл…

8-го вересня із націоналістом Антоном Цедіком прощалася Полтава. Похорон організувала і оплатила міська рада. Місцеві депутати надали сім'ї загиблого воїна 25 тисяч гривень. Фінансово допоміг також батальйон "Донбас", а держава пообіцяла виплатити родині компенсацію за загибель сина.

17-го грудня Ольгу Миколаївну запросили до Києва і там урочисто в присутності десятків генералів та полковників (навіщо їх стільки у тилу? - авт.) вручили орден "За мужність" ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили Антона Цедіка. У нагородному листі написали, що загинув боєць як герой, захищаючи Україну. Щоправда, не вказали, хто ж був винний у Іловайській трагедії і загибелі стількох патріотів.

"Навіть у книзі пам'яті "Герої не вмирають" вказано, що Антон загинув не 28-го серпня, а 8-го вересня. Мені пояснили, що це просто механічна помилка, а я не вірю, - говорить мати загиблого героя. - Чому тоді у альбомі пам'яті Національної гвардії зазначено, що лише кілька хлопців загинули під Іловайськом, а решта - в інших місцях зони АТО?"

Ми разом із Ольгою Миколаївною переглядаємо знімки Антона. Ось він іще маленький - у військовій формі дядька - дивиться уважними і розумними очима, думаючи щось своє, невідоме. Ось він у горах, із усміхом у примружених очах. Ось - із коханою Олесею, з якою так і не встиг побратися та народити дітей. У його житті іще стільки всього могло бути, але… вже не буде. Бо він віддав решту свого життя за усіх нас. Бо він затулив нас від війни своїм лицарським щитом і впав від удару підступного ворога. Його життєвим гаслом було повстанське "Воля або смерть". І Антон пішов на смерть, аби здобути нам волю... Він пішов, але ми не вправі його забути. Забути усіх тих, хто здійнявся на небо і став до лав пантеону героїв. Пам'ятаймо їх!


Наверхнаверх