logo
dollar
euro

Найбільше лемків-українців, переселених з Польщі, мешкає на Зіньківщині

16:11 29.05.2017 eye 1951
Найбільше лемків-українців, переселених з Польщі, мешкає на Зіньківщині

Найбільше лемків – українців, переселених під час операції «Вісла» в 1947 році з Польщі в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, мешкає на Зіньківщині.

Син такого подружжя Микола Ткачик (на фото) із міста Зінькова, котрий очолює Полтавський обласний осередок Всеукраїнського товариства «Лемківщина», нещодавно зустрівся зі студентами та викладачами Полтавського національного педагогічного університету імені 
В. Г. Короленка й очільниками громадських організацій Полтавщини, розповів, яким був шлях його родини з Польщі на Полтавщину і початок життя в нових умовах. Розповідь пана Миколи супроводжувалася показом документального фільму про те, як нині живеться польським лемкам на Зіньківщині.

– Лемки – це українці, які споконвіку мешкали на території Польщі. Вони завжди вивчали українську мову. До них направляли православних священиків із Волині, – пояснив Микола Стефанович. – Між поляками-католиками та лемками ворожнечі не виникало.

Після того, як уряди УРСР і Польщі підписали Угоду про взаємний обмін населенням прикордонних районів, українців із Польщі почали переселяти 
в Україну, а поляків з України – в Польщу.

Робилося це, пояснив Микола Ткачик, щоб уникнути в подальшому конфліктів, про які ми знаємо з історії (протистояння між комуністичною владою Польщі та ОУН-УПА. Питання неоднозначне і болісне, але йтиметься не про те, а про долі переселених).

Лемкам, які потрапили жити в центральну частину України, пощастило. Спочатку, звичайно, нелегко було облаштовуватися, приживатися. Зате потім...

Для Миколи Ткачика земля його дитинства і єдина батьківщина, яку він знав із ранніх літ, – Полтавщина. Перед очима хлопчика завжди були безмежні рівнини, на яких щедро колоситься пшениця, як із води, лізе вгору рослинність. Соковита зелень, городина, кавуни, медові дині та ще безліч дарів землі аж із надлишком – улітку хлопчик міг цілими днями харчуватися ласощами із саду та городу, ігноруючи мамин борщ. А свою гірську батьківщину Микола побачив уже дорослим – поїхав туди, як гість.

Його старші брати та сестри пам'ятають переселення. 

– Батьки мої були людьми настільки набожними, що сказали: «На все Божа воля» і почали збиратися в дорогу, – розповідає те, що почув від них, Микола Стефанович. – Окрім того, вони знали, що їдуть в Україну, а Україна для них була чимось особливим...

На запитання, звідки саме його батьки, він відповів:

– Вони мешкали в селі під назвою Кам'янка, що за сім кілометрів від кордону Польщі. Коли це село було звільнене від фашистів, прийшли комісари – саме на Благовіщення – і людям, які зібралися біля церкви, повідомили, що всіх їх переселятимуть. «Як? Куди?» – захвилювалися лемки, почали плакати. Їм пояснили, що це буде Полтавщина. П'ятдесяти семи родинам пообіцяли: «Житимете разом. Церкву зможете побудувати». Це була, м'яко кажучи, неправда. На Полтавщині запитували в голів сільрад: «Скільки людей ви зможете прийняти?» Здебільшого по дві-три людини в село приймали. Тільки в Шилівку Зіньківського району потрапило відразу кілька лемківських родин, зокрема й батьки Миколи Ткачика із старшими дітьми.

Оповідач знає, що дорога 
його батьків на Полтавщину була нелегкою. Добиралися лемки на залізничну станцію підводами, запряженими волами. Там їх посадили в розбиті вагони. У останньому вагоні потяга їхали червоноармійці.

– Від Криниці до станції Гадяч на Полтавщині лемків везли шість тижнів, – розповідає Микола Ткачик. – А їжею вони не запаслися – брали в дорогу небагато, хто що міг. Коли ж здогадалися, що дорога буде далекою, картопляного лушпиння не викидали. Де потяг зупинявся, лемків попереджували, що стоянка – 5-6 годин. Але ніхто далеко від вагонів не відходив, бо місцевість була не знайома.

 Отак лемки їхали на Полтавщину з 18 квітня по 5 травня. У дорозі було голодно й холодно, однак вони вірили, що далі буде краще.

– Вагони були настільки розбиті, що люди могли випадати по дорозі, – розповідали потім батьки Миколі Стефановичу, – тому малих дітей саджали... в діжки. У Гадячі приїжджих висадили з потяга в полі (не всіх – їхали ж сотні – а тих, кого приймала Зіньківщина). Із Зіньківського району під'їжджали підводи, запряжені кіньми, лемків із пожитками забирали. Чотири лемківські родини – дві сім'ї Ткачиків і дві – Фучків, у яких росло 16 дітей, поселили в сільському клубі. Більше ніде було. Діти спали прямо на сцені, в соломі.

Так розпочиналося життя лемків на Зіньківщині. Микола Ткачик народився тут у 1952 році. Його старша сестра Анна, 1930 року народження, і брат Яків, 1941 року народження, приїхали в Україну з батьками. Зрештою все у них склалося добре: і нормальне житло з'явилося, і все необхідне. Полтавська земля багата й щедра – тільки працювати треба, щоб був хліб і до хліба. А в лемків добросовісність і відповідальність у крові. У Польщі цей народ мешкав у гірській місцевості, де, щоб щось у землю посадити й виростити, треба каміння збирати, дерева викорчовувати, потічки направляти в потрібному напрямку... А тут – ори, сій, збирай. Це справді та земля, про яку один поет сказав: «кілок устромиш – і той росте».

Перша лемківська ватра на Полтавщині відбулася в селі Шилівці Зіньківського району, де народився й виріс Микола Ткачик. Майстрині із сіл Лютенські Будища та Шилівки вишили величезний рушник лемківськими візерунками і з хлібом-сіллю на рушнику зустрічали гостей із Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей.

Тоді був знятий документальний фільм про життя лемків на Полтавщині. Веселі, усміхнені вони розповідають, що живеться їм тут добре.

– Хтозна, що було б, якби ми не переїхали сюди, – говорить чоловік солідного віку. – Умови для роботи в гірській місцевості значно гірші, до них треба пристосовуватися. Там ми були біднішими. А на цій землі вижити легше.

Цікава історія і дзвону, який лемки провезли з карпатських гір на нову батьківщину. Цей дзвін, вагою 480 кілограмів, якому лемки дали ім’я «Святий Миколай», у радянські часи переселенці довго ховали – аж по 1982 рік він лежав закопаний у садку однієї із садиб. Відлитий у Вашингтоні в 1927 році лемками-заробітчанами дзвін двічі подорожував – океаном і вдруге – на Полтавщину. Лемки мріяли побудувати тут свою церкву, щоб з її дзвіниці лунав голос величного дзвону. Але в радянські часи, коли в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, керувала комуністична партія, цю мрію здійснити було нереально. Добре, що в обласному центрі зберігся невеликий православний храм, який був до сумнозвісних подій 1917 року кладовищенським, а потім, за відсутності більшого храму в Полтаві, став кафедральним собором. Щоб і далі диво-дзвін у землі не лежав, лемки вирішили його цьому храмові подарувати. Тим більше, що парторг колгоспу якось про нього дізнався й поглузував: «Заберемо ми, мабуть, у вас дзвін, бо армії метал на кулі потрібний». Тож щоб їхня святиня з батьківщини не потрапила на кулі, поїхали зіньківські лемки в Полтаву... Архієпископом Полтавським і Кременчуцьким тоді був Феодосій – свята людина. Він дар із вдячністю прийняв.

– У Свято-Макаріївському кафедральному соборі біля дверей старенька жіночка продає свічки. Вона каже: «Я пам'ятаю, як цей дзвін привезли», – розповідає Микола Ткачик. – Кранами тоді церква не могла скористатися, тож дзвін підіймали на дзвіницю сходинками: чотири чоловіки спереду тягли ці 480 кілограмів металу, і ще чотири ззаду піддавали. Звідтоді всі лемки в цьому храмі дітей хрестили, вінчалися, тут відспівували рідних, які відходили в інший світ.

Лемківський дзвін найбільший на дзвіниці Свято-Макаріївського кафедрального собору міста Полтави. В унісон з іншими дзвонами храму він повідомляє про радісні й сумні події.

– У Шилівці та Лютенських Будищах церкви не було, – згадує своє дитинство в селі Микола Ткачик, – тому наші лемки завжди ходили в храм у село Попівку. Але сталося лихо: старовинний дерев'яний храм у Попівці якісь злодії обікрали, а потім він узагалі згорів... А лемки – люди дуже віруючі, це з генами передавалося кожному поколінню. Поїхати з батьками в церкву для нас у дитинстві було найбільшим святом. Чотири кілометри ми йшли пішки до автобусної зупинки, автобусом добиралися в Опішню, де на Великдень у храмі відбувалася всенощна... Я не боявся йти з крашанками в школу.

Микола Ткачик кілька років співав у складі верхнього церковного хору. Це було справжнє свято для його душі.

Поступово частина лемків із Зіньківщини перебралася жити в обласний центр.

– Багато лемків у Полтаві вчилося, дівчата наші заміж за полтавців повиходили, працюють тут, – розповідає голова Полтавського осередку 
Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Микола Ткачик. – І зараз вони своїх дітей хрестять у соборі, в якому знаходиться лемківський дзвін.

Микола Стефанович каже, що його одноплемінники завжди жили по совісті:

– Лемки знали одне: гріх є річ недопустима, і то був закон, і вони ніколи на переступали межі дозволеного.

Так вони й живуть – Великдень святкують разом, у поминальний понеділок усі йдуть на кладовище, що біля Шилівки, де завжди лемків ховали, коли вони доживали віку. Поминають рідних, згадують минуле, а життя триває. І вони завжди, і в радості,  і в горі разом. Полтавці поважають лемків за працелюбність і добросердність, а взагалі і лемки, й корінні мешканці Полтавщини – тепер одна велика родина.


Наверхнаверх