logo
dollar
euro

Василь Глущенко: "Усю війну мріяв, що дійду до Берліна й розпишусь на Рейхстазі. І доля мені допомогла"

10:20 09.05.2013 eye 142
Василь Глущенко: "Усю війну мріяв, що дійду до Берліна й розпишусь на Рейхстазі. І доля мені допомогла"

Його мати прожила 97 літ, тітка – 98, дідусь – 103. Василю Глущенку в жовтні цього року виповниться 90. Він тричі горів у танку, неодноразово був тяжко поранений і контужений. Витримав страшне опромінення при випробуванні атомної бомби, 400 разів стрибав з парашутом і вижив.

Полковник у відставці, інвалід Великої Вітчизняної, ветеран праці Василь Глущенко народився 1924 року в Біликах Кобеляцького району на Полтавщині у великій родині. Із шести братів та сестер був третім за віком.

– Моєму батькові довелося воювати ще в Першій світовій та громадянській війнах. Він працював на залізниці. Жили ми дуже бідно. Та ще й у 1931-му повінь забрала нашу хату і все господарство. Ночували в директора місцевої школи у хліві аж до часу, коли нам виділили половину вцілілого будинку. Лишилися голі й босі ще й у чужій хаті, – пригадує дитинство ветеран.

Коли Василю виповнилося 16, його як кращого колгоспника із премією в 25 рублів відправили на Донбас до школи шахтарів.

Але ніхто їх там не вчив. Одразу кинули на видобування вугілля. А коли через рік почалася війна, всіх молодих шахтарів евакуювали. Вони дійшли до Харківської області. Там їх оточили німці й забрали в полон усю группу – понад 100 чоловік. Василь Мусійович розповів, що стояли вони у закритих товарних вагонах понад три доби без харчів та води. А потім їх привезли до Польщі на будівництво. Два місяці він разом із старшими полоненими працював на будівництві. Носили пісок і довбали каміння. Під час бомбардування вони з товаришем і земляком Сергієм Костенком зуміли втекти.

До Біликів із Польщі Василь Глущенко дійшов своїми ногами.

– Я тільки в хату зайшов, а мати – у сльози, – пригадує. – Каже, що Шурочку (сестру мою старшу) до Німеччини мають завтра забрати. Я наказав мамі, аби вона сільського старосту вмовила, щоб я замість сестри поїхав. І наступного ранку мене знову везли на чужину. Однак, як дізнався потім, Шуру таки забрали німці. Із номерним тавром, висушена тяжкою роботою на хімкомбінаті, вона повернулась додому, пробувши на каторзі чотири роки.

Утік Василь Мусійович і з другого полону. Уже з іншим товаришем вони дійшли до Лозової, що під Харковом.

– Це був 1943-й, – каже ветеран. – У Харкові ми приєдналисяя до лав Червоної Армії і разом із військом рушили на Курську дугу. Але я ще не був солдатом. Аж коли ми дійшли до Полтави, на рідній землі мене прийняли в лави вояків.

Далі була танкова школа, із якої Василь Глущенко вийшов водієм-механіком танка Т-34. А в березні 1944-го його відправили на фронт. Пройшов Україну, Білорусь, Польщу й дійшов до Німеччини.

Усю війну мріяв, що дійде до Берліна й розпишеться на Рейхстазі. «Тут був Василь Глущенко із Полтави» – написав солдат штиком від свого карабіна, не зрадивши мрії.

Десять років, з 1941-го, Василь Мусійович не був удома. Один єдиний раз на фронті він зустрів батька, якого лише встиг обійняти. Мусій Онуфрійович загинув 1943-го при форсуванні Дніпра.

Після війни Василь Глущенко служив на сході Сибіру. Потім на литовському кордоні, у десантних і ракетних військах стратегічного призначення. Уже маючи власну родину, змушений був брати участь у випробуванні атомної бомби. Отримав високу дозу опромінення. Майже два роки лікувався. Витримавши болючі процедури, від яких відмовлялися найсміливіші, вижив.

У 1968-му році інвалідом ІІ групи зі своєю вже родиною приїхав до Полтави. 20 років пропрацював на заводі «Знамено». Має двох синів-полковників.

Сьомий рік уже немає дружини. Сини, онуки і правнуки приїздять рідко.

– Такий зараз час, кожен мусить виживати. Усі зайняті. Молодці, що працюють, – виправдовує дідусь рідню. – Я щасливий, що у свої роки ще бачу сонце, – показує рукою на балкон. То його зв’язок зі світом. Майже незрячий Василь Мусійович щодня звідти вітається з людьми.

– Усім бажає щастя та міцного здоров’я, – розповідають сусіди. Але мало хто із них бачив ветерана в орденах.

– Не вдягаю принципово ті залізяки. Найбільша винагорода за подвиги й мужність – то гості в моїй оселі, з ким можна поговорити, й усмішки людей.


Наверхнаверх