logo
dollar
euro

"Бозю! Що там у тебе в руці?!. Дай мені, бозю, 
хоч соломинку"

9:50 22.11.2014 eye 1439
"Бозю! Що там у тебе в руці?!. Дай мені, бозю, 
хоч соломинку"

22 листопада - День пам'яті жертв Голодоморів

Маленький худюсінький хлопчик простягає тоненькі, мов стеблини, руки до ікони - "їстоньки хоче невинна дитина", а попросити більше ні в кого: тато і ненька, все в селі вимерли з голоду. Ця картина вимальовується в уяві, коли читаєш вірша української поетеси Антоніни Листопад "Біла молитва братика". Ось кілька рядків з нього: "Бозю! Що там у Тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку, щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще - дитинка... Світу не бачив ще білого, Бозю. Я пташенятко прибите в дорозі, хоч би одненьку пір'їночку дай". Не отримавши ні соломинки, ні пір'їнки, хлопчик благає: "Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!". Більшості читачів не треба пояснювати - і так зрозуміло - цей вірш написано за "життєвими мотивами": поетеса описує страждання дітей у роки голодомору.

А узагальнений їхній портрет зумів передати відомий український письменник єврейського походження, фронтовий кореспондент Василь Семенович (Іосиф Соломонович) Гросман (1905-1964). Він писав: "Їхні голови були схожі на важкі м'ячі на тонких, як у лелек, шиях і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала, як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було по 70 років, а з початком весни вони вже зовсім не мали облич".

Страшна картина постає перед очима, коли читаєш спогади очевидців, тодішніх дітей. У книзі "Моєї пам'яті печаль", яку підготували фахівці Івано-Франківського обласного відділу науково-видавничого агентства "Книга пам'яті України", наводиться розповідь Івана Бачевського (народився 26 червня 1924 року в селі Карпилівці Чернігівської області Срібнянського району): "Нас у сім'ї було 14 дітей. Мені тоді було вісім років, але я ще все добре пам'ятаю, і ця страшна біда закарбувалася мені в пам'яті назавжди. На кожну сім'ю накладали контрактацію. Не здаси хліб, то посадять у тюрму. А там не годують. Та де ж візьмеш цей хліб, коли бригада шукачів нишпорила по селу, скрізь шукала зерно. Пам'ятаю, прийдуть і шукають, нишпорять усюди: у клуні, в сараї, штрикають гострими штирями в землю, може, в ямі захований хліб. Люди рятувалися як могли, закопували хліб, ховали куди тільки можна, але все було марним. Ми їли лушпиння картоплі, лободу, кропиву, сушили листя липи. Люди пухли, животи були, як бочки. Батько почав пухнути і помер. Ми залишилися самі з матір'ю... Мати, коли знаходила хоч крихітку хліба, віддавала нам, а сама їла щавель, вона також з моїми братами і сестрами почала пухнути... Невдовзі мати, брати і сестри померли. Коли їх забирали на віз, щоб відвезти в яму, вони забрали і нас - мене і мого брата Федора, сказавши: "Вже там дойдуть". Блукаючи по трупах у тій ямі, ми побачили, як до нас підійшов чоловік. Це був Гриць, він нас і забрав. Він був мірошником, отже мав деякі запаси. А на вулицях, попід парканами, на подвір'ях - всюди були трупи дітей і дорослих".

"Діти шукали в степу їжаків, якихось жучків і, не знайшовши, там і вмирали. І ніхто їх не шукав...", - згадувала Ольга Кущ з Харківської області. Таких споминів багато.

Щоб не дивитися на муки своїх дітей, батьки везли їх до найближчих міст, залишали на вокзалах, біля лікарень і дитбудинків. Очевидці згадують, що в містах, на вулицях ходили голодні діти і просили їсти, падали і вмирали прямо біля хлібних магазинів. Далеко не всі врятувалися, потрапивши до дитбунку. Архіви свідчать, що в квітні 1933 року від голоду вимер весь дитячий будинок у м. Старобільськ (тепер Луганська обл.).

У різних фондах збереглися листи селян до найвищих органів влади з воланням про допомогу голодним дітям. Серед фактів про байдужість верхів до таких звернень дослідники наводять і такий: коли у 21-му році до Льва Троцького звернулися по допомогу голодуючі селяни, той відповів: "Ви голодуєте?! Це ще не голод. Коли римський імператор Тит брав Єрусалим, матері, в обложеному місті, їли своїх дітей. Коли ваші матері їстимуть своїх дітей, отоді можете прийти і сказати: "Ми - голодуємо". Те страшенне "отоді" не оминуло Україну. Голодомор ламав людину як особистість, у багатьох відбувалися незворотні процеси, психологічні зміни, деформувалася емоційна сфера, руйнувалася традиційна мораль, тож траплялися випадки коли, збожеволівши, матері їли своїх дітей.

За свідченням жителя Саморідні Корсунь-Шевченківського району Жерепи Василя Федоровича, яке зберігається в архівах, його односельці Погрібняки Килина та Семен з'їли трьох своїх дітей. Їх мали судити, але вони втратили розум і померли від голоду. У селі Черепині жінка зарізала свою дитину і на дитячому м'ясі прожила ще місяць. Померла вона у Вільхівчику, біля залізниці, коли йшла в Корсунь міняти речі на їжу.

Але частіше, розуміючи, що не зможуть прогодувати дітей і не в силах дивитися на страждання своїх кровинок, матері прискорювали їхню і свою смерть отруйним зіллям, чадом. Про цих великомучениць уже згадувана вище Антоніна Листопад писала: "Натопила маковинням... Затулила лядку й комин. І в тумані темно-синім заспівала колискову: спи, синочок, горепаску, засинай - навіки, доню. То моя остання ласка, з материнської долоні".

Кількість заморених голодом дітей, за деякими неповними підрахунками, сягнула 3 мільйонів 900 тисяч. А число всіх жертв голоду, спланованого сталінським режимом в Україні у 1932-1933 роках, за одними даними - 7-8 мільйонів чоловік, за іншими -15 мільйонів. Точно встановити неможливо: 16 лютого 1933 року, коли багато тисяч селян почали вмирати з голоду, на місця надходили директиви: "Категорично заборонити будь-яким організаціям вести облік випадків опухання й смерті на грунті голоду, окрім органів ДПУ". Сільрадам було дане розпорядження: при реєстрації смерті не вказувати її причину. Більше того, у 1934 році надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки відіслати до спецчастин, де, напевне, більшість з них були знищені.

...У всіх матеріалах, присвячених пам'яті жертв голодомору, є заклик: "Це не повинно повторитися". Але, щоб ті страшні роки ніколи не повернулись, і від нас дещо залежить - не допускати до влади політиків, яким байдужа доля власного народу; не довіряти вирішення економічних питань некомпетентним людям - неграмотні рішення також сприяли трагічній ситуації. Треба дбати про розвиток села - там живуть наші годувальники. Відроджувати такі риси українства, як взаємодопомога, взаємовідповідальність, співпереживання. Будьмо справжніми господарями своєї держави, зміцнюючи і захищаючи її!

...Щороку, на четверту суботу листопада, припадає національний пам'ятний день в Україні - День памяті жертв голодоморів (цьогоріч - 22 листопада). Окрім інших заходів (громадяни відвідують поминальне богослужіння, покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні), о 16.00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання. Після цього по всій Україні відбувається акція "Запали свічку", в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам голодоморів. В акції також можна взяти участь, поставивши запалену свічку у вікні свого будинку, квартири. Такі свічки не лише символізують скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників, це і символічний зв'язок між поколіннями, нагадування, що людське життя є найвищою цінністю.


Наверхнаверх