logo
dollar
euro

У його серці – Батьківщина, 
а її образ – дружина

12:43 06.05.2013 eye 1594
У його серці – Батьківщина, 
а її образ – дружина

Щоразу слухаючи голосистих уболівальників за долю Української держави, які родом із радянського минулого, а нині за велінням моди одягають вишиванки, згадую надзвичайно скромну і 
порядну людину з покоління шістдесятників, в усі часи 
патріота з великої літери. Із журналістом, поетом, 
композитором, етнографом, фольклористом, 
культурологом, мистецтвознавцем, членом Спілки 
майстрів народного мистецтва України та Полтавської 
спілки літераторів, лауреатом обласної премії імені Івана Котляревського Володимиром Данилейком заочно 
знайома понад 15 років.

Післямови Володимира Григоровича до повістей «Племя Ярри» та «Изгнанники» про часи матріархату на теренах нашої області вразили високою оцінкою творів полтавського літератора та оригінальністю стилю, схожого на мову наших пращурів. Пам’ятаю і слова вчительки Полтавської середньої школи № 3, де я проходила педагогічну практику наприкінці 90-х років минулого століття, про Марусю Данилейко – найменшу доньку з багатодітної родини, з яскраво вираженою українською спрямованістю. Працівники колишнього видавництва «Полтава» розповідали, як із колядою напередодні Різдва вітали юні Данилейки полтавців у обласному центрі на вулиці Жовтневій. Побували тоді колядувальники і в селі Розсошенці Полтавського району. Кілька років тому мені пощастило познайомитися з подружжям Володимира та Ніни Данилейків – учасників і свідків неоднозначно-болючої української історії.

Усе – від маминої пісні

Як відомо, село є невичерпною духовною криницею народних традицій. Отчий край – Демина Балка Хорольського району – як бальзам, за словами Володимира Данилейка, вплинув на формування його особистості. Оригінальне світосприйняття, гострий розум людини від землі та виважена поміркованість майбутнього дослідника і оборонця духовних надбань пращурів плекалися мамою Марією Андріївною.

– У дитинстві слухав безліч материних пісень, у тому числі історичних. Вона знала їх від діда Гриші і бабусі Килини. Потім навчання у Харківському університеті на філологічному факультеті, викладання фольклору в Києві, – пригадує Володимир Григорович, як зацікавився і долучився до вивчення прадавнього коріння і витоків культури рідного народу.

Залюбленість у народну творчість привела Володимира Данилейка у 60-х роках минулого століття до відомого етнографічного хору «Гомін». Його художнім керівником із подачі нашого земляка став Леопольд Ященко – майбутній лауреат Шевченківської премії. Хоровий колектив виконував історичні та побутові пісні і, за словами Володимира Григоровича, був справді голосом народу, а не якихось установ. У наш час легендарний «Гомін» має звання народного.

Володимир Данилейко толерантно ставиться до прадавньої культури українців, сповідує християнство. Володимир Григорович створює абетку. Апостроф вважає не знаком, а літерою.

Мало хто із сучасників знає про зустріч у Ленінграді нашого земляка з російським географом, тюркологом, істориком Левом Гумільовим – сином відомих поетів, представників срібного віку в літературі Миколи Гумільова та Анни Ахматової. Лев Миколайович вважав авторитетною думку Володимира Данилейка щодо різного походження українського і російського народів.

Слово – зброя

– Володимире Григоровичу, з ким із корифеїв нашої літератури пощастило спілкуватися?

– Ого-го. Із багатьма. Працював із Максимом Рильським, який курирував інститут фольклору, славився авторитетом у всій Україні. Максим Тадейович був гуманістом і майстром не тільки поетичного, а й дотепного слова. Якось на засіданні вченої ради я запропонував видати українську народну творчість у 200 томах. Але «діяч» на прізвище Дей зауважив: немає умов це зробити. Максим Тадейович слушно апелював: «І у Дея є ідея». Поет Володимир Сосюра вразив образом Івана Мазепи в однойменній поемі, написаній у 50-х роках минулого століття.

Під час мого навчання у Харкові поет і критик Іван Світличний (шістдесятник, дисидент – авт.) був батьком нашого літературного гуртка. Іван Олексійович витягнув Василя Симоненка і мене на люди. У 1956 році я звернувся до нього з віршованою рукописною збіркою «Гідність», і він опублікував мій вірш «Гідність людини» в журналі «Перець» на обкладинці.

До речі, небайдужий до красного слова студент Володимир Данилейко з благословення декана факультету дав путівку в літературне життя і віршам Василя Симоненка, розмістивши їх в університетській факультетській стінгазеті «Зброя-слово». Після цієї першої прилюдної публікації земляки і познайомилися.

Працюючи в газеті «Літературна Україна», Володимир Григорович допоміг молодшому Тютюннику, так би мовити, не загубитися в тіні старшого брата, адже обоє за паспортом – Григорії. Другий Григорій був співробітником цієї газети у відділі Сергія Плачинди. «Я подивився у словник Ізюмова, а там: Григорій – Гришко, Григір. І написав Григорію Михайловичу – Григір Тютюнник», – згадує співрозмовник, як із його легкої руки це ім’я пішло в люди.

На п’ятому телевізійному фестивалі «Відкрий Україну!» фільм журналістки 
ОДТРК «Лтава» Людмили Ткаченко-Данилейко 
«За Україну йду щомиті» 
про Володимира Данилейка посів 3-є місце в номінації «Незвичайний сучасник».

Приємно, що і на мікро-Батьківщину, так називає Володимир Данилейко Полтаву, його покликав на роботу як знавця рідного слова і краю головний редактор однієї з обласних газет Леонід Кізь. Про літредактора Данилейка чула схвальні відгуки від письменника, чиї оповідання перекладав українською мовою Володимир Григорович, зокрема про його поступливість, коли російськомовний автор пропонував інколи більш влучне слово.

«Назвати новонароджену дитину – це бій 
за свою культуру»

Цей вислів Володимира Данилейка не є голослівною теорією. Соломія, Світослав, Кий, Северин, Данило, Маруся – імена його дітей. «Два місяці в РАГСІ не видавали свідоцтва про народження Світослава, бо не знайшли у словниках написання цього імені, – посміхається етнограф, який навіть у буденному житті відстоював свою позицію. – Коли ж назвав сина Києм, то навіть найближчі друзі у столиці – художники і мистецтвознавці – відсахнулися від мене, мовляв, назвав ім’ям одного з легендарних засновників Києва».

– Як Ваші діти нині сприймають свої імена?

– Усвідомлюють, і чим далі, тим дужче. Донька Соломія – хормейстер, має безперечний успіх у Кам’янці-Подільському. На презентаціях вона завжди виконує мої пісні. Світослав оранжирує й створює музику не тільки до моїх пісень для сімейного ансамблю Данилейків «Світовид» – чотирьох чоловічих голосів братів.

– Яким чином вивели юних Данилейків на стежку мистецтва і співу?

– Через розповіді моєї матері, через мою залюбленість у свій народ, через збірку віршів «Гідність».

– На Вашу думку, головні принципи у вихованні дітей.

– Патріотизм, гуманізм, демократизм, правдивість, совісність.

«Ось вона, типова українка!»

Так сказав про майбутню дружину Володимира Григоровича московський художник Фрід Сагоян. Зрозуміло, що тільки типова українка змогла полонити серце фольклориста Володимира Данилейка. Щоправда, при першій зустрічі в Київській лаврі його вразив капелюшок незнайомки, а її – чоловіча вишиванка. Обмінялися поглядами, та й розійшлися. Потім зустрілися в хаті мистецтвознавця Михайла Селівачова. «Заходжу, – згадує Ніна Миколаївна, посміхаючись, – і Володимир Григорович пропонує: «Давайте я вам заспіваю про джиґуна». І почав: «Ой джиґуне, джиґуне, де це тебе носить, сам батько кошовий в гості тебе просить». Так народна пісня краще за будь-яку серенаду поєднала серця 28-річної красуні та 48-річного чоловіка. «Однолітки мене не цікавили, – зізнається Ніна Миколаївна. – Він був у розквіті сил, а я шукала пригод». І «пригоди» не змусили довго чекати. Свого часу Володимир Григорович зазнав переслідувань і гонінь від влади за свої переконання. «Она его любила за страдания, а он её за сострадания», – з посмішкою подружжя Данилейків характеризують ті часи цитатою російського поета Олександра Пушкіна.

Та, незважаючи на життєві і політичні перипетії, Ніна Миколаївна – за освітою дошкільник-педагог, реалізувала себе, за її словами, у домашній школі. «Зрозуміла, треба виховувати своїх дітей. І потім посипалися погодки, – зауважує мати-героїня, – тоді вже стало не до страждань». Як справжня українка вона завжди підтримувала чоловіка у скрутну хвилину. Піклується про нього і нині, бо за станом здоров’я Володимир Григорович зараз потребує більше уваги і родинного затишку.

Мистецтво об’єднує серця

«Ніна Миколаївна з дитинства захоплюється хатнім настінним малюванням, – гордо поділився Володимир Григорович. – Якось її мати пішла на базар, а вона взяла і розписала стіни та піч малюнками». До речі, і в Полтаві на подвір’ї у Данилейків стіни господарських будов яскравіють квітами і півниками. Мистецтво не має кордонів, у цьому переконалася Ніна Миколаївна у грудні минулого року. Із ансамблем Данилейків у складі української делегації вона побувала в Німеччині, де презентувала понад 10 робіт, виконаних у народному стилі гуашшю на папері. Півники та створені уявою майстрині істоти припали до душі німцям. «Велике спасибі за гостинну Україну, нашого європейського сусіда. Дякую за можливість познайомитися з вашою культурою. Картини мають велику силу випромінювання, як і сама художниця. Таких би родин – побільше!», – так занотував у Книзі відгуків бургомістер Шліерзи Тоні Шерер. На знак вдячності він організував екскурсії по містечку, і українські гості, як могли, інколи жестами, спілкувалися з місцевим населенням і склали свою думку.
– Німці приязні, люблять пригощати, – розповіла Ніна Данилейко. – Вразила відкритість простих людей. Діти заколядували на українській мові, і вони заплакали. Наша пісня зачепила їхнє серце. Дехто вважає Україну третьосортною країною, але нас сприймали на рівні.

Не тільки про культурну, але й про економічну рівність українців серед родини європейських народів мріє Володимир Григорович. Щоправда, до заможного життя не всі його співвітчизники дотягують. Та й родина Данилейків має досить скромні статки, але патріот-безсрібник щасливий. Він має найбагатший скарб – турботливу дружину та дітей, які продовжують стежку батька.

Село полтавське


Наверхнаверх