logo
dollar
euro

Одарка Сокол живе без світла, газу, води й телефону

11:28 02.05.2013 eye 24
Одарка Сокол живе без світла, газу, води й телефону

«Як отак мучитись увесь вік, так краще я б і не родилась!» – каже 81-річна Одарка Сокол із Кротів на Пирятинщині. Жінка живе сама без найелементарніших засобів для існування.

Вона сидить на призьбі біля своєї хати, обіпершись на дерев’яний ціпок. Запнута двома хустинами, у порваній кофтині та стоптаних до дірок черевиках. У її маленьких та глибоких сірих очах немов застиг невимовний біль. Побачивши нас, підводиться і з цікавістю помаленьку йде назустріч. Усміхається, як дитина, глибокими зморшками на обличчі. До неї рідко хто заходить у гості.

– Уже 15 годочків сама живу, як старша сестра померла. Уже й звикла. Аби хоч злодії не залазили. А то було все обчистять. Якось цигани забрали борошно, олію, цукор. А як узимку лежала зі зламаною ногою, так хтось прямо підводою приїхав, й усю чисто картоплю взяв, – розповідає жінка.

Одарка Сокол – сирота. Батьки жінки померли, коли дівчинці було вісім років. За нею доглядала старша на шість років сестра, інвалід з дитинства.

– Ми один одного доглядали. Замужем я ніколи не була, діток теж не маю. Сестра ходити не могла, тільки рачки лазила. То я не могла її покинути. Так усе життя удвох і промучились, – зітхає жінка. Через рік, як у сестер не стало батьків, почалась Велика Вітчизняна. – У війну в нашому селі стояло радянське військо. То я солдатикам воду носила. Найстрашніше було в 47-му. Їсточки нічого було. Як череду попасемо, так люди хоч із десяток картоплин дадуть.

Одарка закінчила шість класів місцевої школи. Коли в першому класі йшла босоніж до школи, загнала в ногу шматок скла, пошкодила сухожилля.

– Так і живу з тією склянкою у п’яті. Я вже двічі вмирала. Та все ніяк Господь не забирає. А мені вже давно на цвинтар дорога, – махає рукою жінка. – Узимку в нас дороги не чистять, то я вже два рази ноги ламала. А коли ходила по хліб, упала, ще й потилицею вдарилась. Ми з сестрою були сиротами. Нікому не потрібні. То нас часто, і ніхто не обороняв. А рідна тітка казала: «Сироту втопить і в калюжі притоптать», бо хотіла дерева попиляти біля нашої хати, щоб собі будинок збудувати, а ми не дали.

Жінка працювала техробітницею у місцевому клубі. Отримує мінімальну пенсію. Живе без світла, газу, води й телефону.

– Коли світло проводили по селу, мене обійшли. Спершу просила, а тоді втомилася. Так і звикла вже жити. Уночі, як треба таблетку випити, відкрию вікно – місяць підсвітить, то й видно, як удень. Буває, свічку запалю. А недавно ще й ліхтарик на батарейках купила – дуже зручно, – посміхається. – Воду відрами ношу від сусідів, бо колодязя в мене немає. А в ліску біля хати назбираю хмизу й топлю. Взимку дуже холодно. То сама на піч, а картоплю вкутую в газети та ганчір’я. Вона в мене насипом у хаті лежить, бо погреба не маю. Та мені й небагато треба – хліб та вода. Усе одно зубів нема. Бува, борщ та кашу в печі варю.

Свою хату жінка сама обклала цеглою. Має 25 соток городу, садить там овочі. На іншому кутку села живуть двоюрідна сестра Одарки Олексіївни та племінник – син двоюрідного брата. Він інколи навідує жінку. Та самі мають проблеми зі здоров’ям. Автобус у Кроти ходить рідко. Щоб доїхати до райцентру за 18 кілометрів, треба вийти на трасу і «поголосувати». Інакше до чиновників не дістатися. То жінка давно вже нікому й не скаржиться на своє життя. Не вірить, що хтось може чимось допомогти.

– У мене часто підскакує тиск. Голова наче розривається. А по ліки треба в райцентр їхати, то сусідів прошу. По хліб сама в центр до школи ходжу. Туди смачний з Пирятина привозять! Газети читаю і Біблію. Радіо на батарейках купила, – сміється і починає переказувати рекламу, що чує з радіоприймача. – Оце тепер мене нафотографували, то, може, родичі в Полтаві побачать бабу!


Наверхнаверх